БОЙ С СОБОЙ В ТЯЖЕЛОМ ВЕСЕ
Однажды он пришел на ринг с самодельным кожаным рюкзаком.
- Это ты сшил? - спросил тренер.
- Я, - подтвердил Игорь.
- Что ты здесь делаешь? Ты понимаешь, что тебе нужно в Институт культуры? Зачем гробить себя на ринге? У тебя талант художника!
Непросто было слышать такое парню, собравшемуся стать чемпионом мира по боксу (братьев Кличко тогда не было еще даже в проекте).
В ключевых жизненных точках, как правило, появляется человек, который, подобно навигатору, помогает нам сделать резкий поворот, направляя по пути судьбы. Жизнь Игоря Копчика в тот момент обрела объем и смысл, будущая миссия начала проявляться, словно фотография. Ему предложили начать с работы натурщика в Институте культуры (Львов), параллельно готовясь ко вступительным экзаменам.
Вообще забавно сравнивать пути двух боксеров. Один в костюме с иголочки рассекает коридорами Киевской мэрии. Второй в скатавшемся свитере проводит дни в львовском подвальчике. Первый штудирует систему городских теплосетей и радуется, если мысль удается додумать до конца. Второй изучает украинскую этнографию с историей и гордится тем, что его работы - в коллекциях Папы Римского и президентов. Первый практически не знал проигрышей. Второго проигрыши сформировали как личность. Философия первого - удар. Философия второго - улыбка…
Далее были 4 года надежд и разочарований. Четырежды пытался поступить Игорь в ВУЗ, и трижды проваливался. Падал в обморок от усталости и волнения, но готовиться к следующей попытке начинал в тот же день - в день отказа. Ему казалось, начни он на день позже, - и все усилия были бы напрасны. Его уже знал весь институт - от студентов до преподавателей. Отчаянный натурщик с красивым, рельефным телом и нечеловеческим трудолюбием. Наконец, все вышло. В 30 лет Игорь Копчик стал студентом Института культуры и в 36 его закончил.
- Я не шкодую, що так пізно, - каже він. - Бо я обирав свідомо. Обирав знання.
Жаль не сохранился тот рюкзак, подаривший миру великого украинца, которым мы по праву можем гордиться. Ни единый человек на земле не работает с кожей лучше, чем он.
* * *
Обнаружила я своё сокровище случайно. Думаете, просто найти героя в рамках желанной профессии? Когда я варилась в политико-маркетинговом котле, знакомых вне этого круга у меня и не было. Мой эксперимент помог полностью изменить круг общения. Но найти человека с миссией не стало легче.
В поисках скульптора или архитектора я приехала во Львов. И вот уже семеню за потенциальным героем 10-го месяца по коридорам мастерской, внимательно слушаю его рассказы о работах, но… чувствую: что-то не то. Не он. Формально - подходит. Вроде, и мастерская заполнена проектами монументов. Вроде, и живет человек тем, что делает. Работоспособен и вдохновлен. Но чувствовалась в нем советская школа: рассматривая модели, я словно листала пожелтевшие от времени страницы альбома периода СССР и узнавала архитектурные элементы юности моих родителей.
Но даже не это главное. Архитектору не повезло: бОльшая часть его проектов оставалась не принятой, не востребованной, не реализованной в городском пространстве, и за годы это сформировало характер автора. Точнее, испортило его. Появилась излишняя требовательность к миру, негатив к окружению, сплавились застарелые обиды, а убежденность в том, что его недооценили, разъедала личность, как ржавчина.
В этот момент я осознала, что человек, живущий своей миссией, не может быть злым. Да, возможно, он недополучает признания, быть может, ему тяжелей, чем другим, но, когда ты поглощен делом-своей-жизни, популярность особо волновать не должна - ты просто делаешь то, без чего не можешь дышать.
Я уже не чаяла спастись, вырваться из щупальцев этого растерзанного эго. Оставалось познакомиться с главой его общественной организации и сообщить архитектору, что мой выбор не пал на него. Дипломатия - не моя сильная сторона, зато говорить "Нет" я умею хорошо. И вот, когда твердо представляешь, кого бы хотел повстречать, встреча "дарится".
- А Ви чули про Ігоря Копчика?
- Ні.
- А наберіть в інтернеті "ліжко-міф".
"Відкритий до пропозицій", - прочитала я у блозі. За місяць мала можливість у цьому переконатися. Пам'ятаю, чекала на нього аж до опівночі: йому 69, а Карпатами він мандрує регулярно.
Відігрівається після зимових мандрівок біля пічки у своєму підвальчику, який слугує і майстернею. На полицях - бронзові, мідні, латунні роботи ще часів інституту впереміж з корзинками, клеями, фотоальбомами, різними розчинами, рамками, засушеним маком, вазами… Отой чудовий набір, який ми називаємо творчим безладом. Шафа і полиця з книжками та брошурами. Стоси книг на столі. Ліхтар, окуляри, фундук, купа інструментів, які допомагають Майстру створювати чудо. Думала, щось спеціальне, - ні: металеві палички різних розмірів із різними накінечниками. В діло пішла навіть ручка, що перестала писати. А от тієї ручки, щоб писала, щоб автографи давати, у Ігоря як раз і не знайшлося - все, як у справжніх чоловіків))
Навпроти пічки складені роботи - що то за скарб! Яка краса! Це просто злочин, що ними не милуються в музеях.
Коли Ігор встає, то своїми 1,90 займає майже весь простір маленької кімнатки. Здіймається, височить, як ті боги на його картинах. Упирається головою в лампу, яка розкидає зірочки по його сивому волоссю.
За легендою зірки - це янголи, які сидять на сходах неба із запаленими свічками. Або ж душі спочилих героїв та праведників. Саме цю мову - мову слов'янського міфологічного символу - використовує мій Майстер у своїх роботах.
Коли він промовляє своє фірмове "ЦІ-КА-ВО", розповідаючи про щось наздзвичайне, говорить він це з такою інтонацією, ніби шматує в цей момент м'ясо, ніби, рикаючи, рве його зубами. Одразу видно, наскільки захоплена людина своєю справою…
Та й взагалі, коли я почула Ігоря Копчика, вперше пошкодувала, що пишу звичайну книгу, а не випускаю аудіоваріант. Справжній актор, було б чудово слухати твори української літератури в його виконанні. Але він не розпорошується на різні проекти. Досить пізно обравши мистецтво, а саме пластику на шкірі, Ігор залишається йому вірним.
Але каже, що все ж таки міг би стати й хірургом, та не зустрілася свого часу людина-провідник, яка підштовхнула б, направила. Цю професію він теж сприймає як мистецтво, як творчість. Додаючи, що лікар має любити людину всією душею - інакше нема чого йому в цій професії робити.
- Якщо він душею сприймає людину, той лікар, і віддає їй позитив, відбувається взаємний обмін, вони "пливуть", душа з душею… І тоді він своєю душею виліковує ту людину!
Слухаю я Майстра і вже не дивуюся, що до нього в майстерню ходять не тільки роботи дивитись, а й масаж прийняти, бо вміє Ігор поставити на ноги навіть тих, хто вже майже не ходить… Який багатогранний дар у людини - дивовижно! Останнього разу на масаж приходив учений, який колись опускався на дно океанів. Каже, там бувало менше людей, ніж у космосі… Отак посидиш в гостях у Ігоря Копчика - і не таке товариство зустрінеш)) Просто сиди собі й спостерігай життя. Воно не має нічого спільного з тим київським, яке ми знаємо, яке живемо.
* * *
Він вважає, що в мистецтво прийшов пізно: в 30 років поступив, у 36 закінчив. Але ж коли бачиш, скільки всього він встиг до своїх 69, власні "відмазки" ("Мені вже пізно", "Ну, як я можу змінити професію", "Не зрозуміють"…) просто соромно не те що озвучувати - навіть обдумувати.
- Знаєте, я ж коли навчався, працював ще механіком холодильного устаткування. І тому вважав, що мені треба гнати-гнати-гнати! Я не мав права ходити десь там по кіно, по театрах тощо, десь їхати… Вдень ходив на заняття і ввечері на заняття. Знав: треба працювати. Вважаю, коли дітям просто так дають гроші, роблять веджмежу послугу.
- Я отримую величезне задоволення від роботи. От як не попрацюю, то мені здається, що день пропав, марно пройшов. Крутиться в голові, в душі, хочеться і те зробити, і те цікаве… А тут автори пишуть, що там хмари, як ті богині, з грудей яких тече молоко, рояться якісь фантазії…
Він розповідає, ледве не завиваючи. І мені вже чуються пориви вітру, хмари закручуються, спалахують блискавки, на секунду висвічуючи тіло богині в промоклому одязі… Не дивно, що з такою уявою в Ігоря настільки виразна пластика тіл на картинах.
- Можна , звичайно, і в доміно пограти після роботи на підприємстві, - продовжує він, - але мені на це часу шкода.
- Гроші - це не головне. Я вважаю, якщо в людини є якихось 1000 гривень, якийсь мінімум, то вже можна щось робити, працювати.
При цьому слід зазначити, що ліжко-міф, над яким Майстер працював 11 років, коштує близько 70 тисяч доларів. А звичайні роботи - біля 1500 тисяч. Що мені особисто доводить: коли ти робиш щось справжнє і не заради грошей, коли не думаєш про них у творчості, гроші тебе знайдуть.
- В мене є пенсія, - продовжує Ігор, - то я вже знаю, що не здохну десь під плотом. На той чорний хліб я вже буду мати. Та заплатити за газ та за світло. Все інше - другорядне. Можна працювати. Можна!
Бачу майже на всіх роботах Майстра людину. Цікавлюся, чому не пейзажі? Чому не улюблені гори, чому не тварини?
- Знаєте чому? - Відповідає. - Бо людину найважче закомпонувати. Я завжди в житті заходив з найтяжчого. Завжди думав так: "Як ти зробиш тяжке, то тобі легше буде зробити просте. А як почнеш з простого, то неохота буде робити щось інше".
Мені незручно забирати стільки часу в Майстра. Не хочеться, щоб він відчував цей день втраченим. Я залишаю його, прощаючись до завтра. Йому треба працювати. Він вигадав об'ємні фігури зі шкіри. До нього такого ще ніхто не робив. Попереду ще стільки праці й радості!
