ОКРЕМО ВЗЯТИЙ РАЙ

Сперечаєтесь, де розташований рай - в Індії чи на Цейлоні? Залиште. Найсправжніший рай сховався в...

…в Цюрупинську.

- Де-де?!

- Та в Цюрупинську я! Ну що тут такого?!

* * *

Що б ви відчули, коли б ваш чоловік загинув від пиятики? Як би вчинили, якщо б втратили дочку в автокатастрофі? Що б зробили, якби тричі ув'язнений син приступив до вас із ножем вимагати пенсію, побив вас та невдовзі помер?

* * *

Я переступаю поріг. Райське царство насправді доступне кожному: ніхто не охороняє рай із ключем чи вогненним мечем. Але ніхто й не зустрічає: авторка настінних розписів померла, написавши на останок свій портрет на зворотньому боці дзеркала - стіни вже були розписанi "вщерть".

Роздивляюся: схоже на Ірій - слов'янський міфічний пташиний рай, який населяють птахи й душі померлих. Як би могли виглядати "небеса" для пернатих, котрі й так усе життя ширяють у небі? Кажуть, замість Святого Петра в пташиному раю на вході - соловей, ластівка та сойка. Все збігається: прямо над вхідними дверима пара ластівок зліпила гніздечко.

Раптом помічаю, що залишилась у хаті сама. Голоси чутно десь поруч, але людей ніде не видно. "Як це - приїхати дивитись хату й відразу піти з неї?" - дивуюсь я. Тільки голоси: наче всі перемістилися до паралельного світу, а я залишилась наодинці з духом Поліни Райко та її власноруч створеним світом. Трошки моторошно, але затягує.

Площини стін і стелі, двері, скоси печі нібито перетікають одне в одне… Спочатку симфонія здалась какофонією, але ще хвилина - і я вже не могла відвести погляд від персонажів. Пуста закинута хата? Аж ніяк. У ній є життя. Ще й яке!

Цвірінькають горобці, носяться ластівки, лицятяться лебеді;

наввипередки плавають качки, походжають павичі, пурхають метелики;

буяють і сплітаються стеблами квіти, розцвітають лілеї, риби причаїлись у водоростях;

завмерли в умовних позах люди, похитується у човні покійний чоловік художниці, водять хороводи янголи;

і на все це споглядає Свята Трійця.

Мальовничий Тріумф життя святкують мухи, перелітаючи, подібно до бджіл, з квітки на квітку і створюючи потрібне звукове тло. Життя, що було тут за Поліни Райко, триває.

Вхід охороняють леопарди. І не дай тобі Бог обізвати їх котами чи пугачами - художниця пильно стежила за відповідністію тлумачень своїй "офіційній міфології".

Відкинувши оцінки знавців творчості тезки, я спробувала відновити цю історію для себе сама - на основі біографії Поліни Райко, її невеличких інтерв'ю та моїх власних відчуттів.

Спочатку все здалося схожим на все. Так влаштований мозок: бачачи нове, він відразу намагається відшукати аналогії, щоб помістити це нове у відповідний асоціативний ряд.

Фаюмські портрети, коптська манера малювання святих… "У початкових зображеннях все дещо скидається одне на одне", - коментує Петро Гончар, директор музею та керівник нашої експедиції. Виявилося, весь цей час усі роздивлялись іншу половину хати, про існування якої я не здогадувалася (рiзнi входи), - а я чула голоси з-за стіни. І тільки-но я зібралася заглибитись у настінне життя, як виявилось, що треба від'їжджати. Але ж як так? Тут, якщо й не ночувати, треба провести хоча б півдня! Але така специфіка експедицій: все підпорядковане головній меті. Це правильно. Повернуся завтра.

Повернулася завтра. Петро Іванович робить світлини для каталогу, я пишу. Всі інші - поїхали збирати фольклор) Цього разу відчула в хаті справжній могильний холод - дім вогкий і застиглий. Він наче звик до своєї самотності та неохоче впускав у себе життя. Вже потім мені здалося, хай не прозвучить пафосно, що ми зігріли цю хату теплом своїх тіл: Петро Іванович час вiд часу лягав на підлогу, щоб сфотографувати стелю, а я писала, притуляючись спиною до стіни.

У шести кімнатах з меблів лишилося тільки ліжко. Ліжко як центр: місце, де по ночах хазяйка ненадовго відлітала в інший, щасливий світ, місце, де зачиналося нове життя і де життя переривалось…

У сусідній кімнаті - стара розкладачка, вкрита рушником із побажанням "Лебединої вірності!", вона вперто нагадувала мені смертне ложе. Знаючи, як спотворилось це побажання в долі художниці, було ну зовсім незатишно сидіти зверху "лебединої вірності", до того ж під перехресними вимогливими поглядами янголів і Святих.

Куди ж приткнутися? На городі - спекотно й пилюка. Друга половина будинку замкнена. На ґанку - бетонно. Так я й не могла нагріти собі місце, поки раптом не відчула світло та спокій на розі будинку. Там і спорудила собі робоче місце з лавки й дошки.

Спостерiгаю. На подвір'ї танцює пір'я - нібито з намальованих на ґанку лебедів. Ще трохи споглядання - і впізнаю окремі сцени з малювань: оце - квіти, що вкривають стіни, ось носяться ластівки, а от б'ються горобці…

Дім більше не видавався мені непривітним: він розкрився як частина ландшафту, в якому творила художниця.

Це життя, вписане в дім. Це дім, вписаний у життя.

Повертаюсь. Починаю фотографувати - відразу розумію, що розбивати цю історію на окремі фрагменти, кадри - невдалий намір. iPhoto тим часом пропонує тегувати обличчя на фото Святої Трійці. Кумедно.

Площини наче заграють із тобою: де закінчується стіна й починається стеля? Чому портрети людей біля самої підлоги? Вище - тільки небеса?

І я зі своїм свіжопофарбованим чорним волоссям здаюся собі дещо утрированою, як персонажі на стінах…

Малюнки Поліни Райко треба дивитись вживу або, в гiршому випадку, у 3D-панорамi. Не стільки тому, що неможливо все вмiстити в один кадр, - це історія, намальована душею.

Ніч. Лампочка. Закриті віконниці - аби не засуджували сусіди.

«Щоб не плакати, я почала співати, - розповідала Райко. - Стою на столі, малюю й співаю: дім-то пустий». А ще під час малювання вона читала молитви. "Через молитву тільки душа від видимого до невидимого дійти може", - згадую персонажа Андрія Рубльова. Так і виходило: треба виспівати горе, щоб полегшити його, треба вимолити, вималювати…

Ніби втратила Полiна рай жiнки на землі - чоловіка, обидвох дітей і сподівання на кращу долю - і здобула рай небесний. Це не той первісний Едем, який був у людини до вигнання. Це - новий, вимрiяний, вистражданий, заслужений.

А вранці при світлі не лампочки, а сонця намальовані за ніч персонажі вітали художницю:

- Дивлюсь - ніби я не сама. Й не вiрю, то хiба це я рисувала? Нi, це ж я. Це так менi Господь дав.

Зображені ніби й не фізичні персонажі, а безтілесні душі. У єгипетській традиції небіжчикам клали до саркофагів маленькі будиночки, щоб душі, вертаючись, могли в них відпочити й знайти спокій. Таким "будиночком" для безтілесних історій Райко стала її хата.

Мені подобається порепаний ворон. Можливо, невипадково тріщина з роками пройшла по агресору, а не по жертві? Згадую каркання круків біля хоспису, вони вітають новоприбульців - тих, кому лишилося жити не більше місяця…

Знову виходжу по ковток свіжого повітря. Життя бере своє. Земля встелена абрикосами. Достигає малина. Коло хати, як ведеться, вишневий садок, спокушаючи, виблискують чорні й білі шовковиці… Часом, коли вкотре верталась із синіми руками й зубами, здавалось, що я не в етнографічній експедиції, а в гастрономічному турі :)

* * *

Щодо кожного мальовничого сюжету можна написати невеличку казку. Це було б чудовим доповненням до роботи команди музею Івана Гончара, яка запланувала каталог, виставку й документальний фiльм.

* * *

Поліна Райко розписала могилу чоловіка. На гаражі, з якого в останню путь виїхала загибла донька, написала "Дорога до раю". Намалювала себе молодою на зворотньому боці дзеркала. І… померла.

* * *

Читаєте "Шантарам"и? Шукаєте духовної розради? Залиште. Познайомтесь із долею звичайної жінки, яка втратила все і вручну створила окремо взятий рай. І вибір ластівок, які зліпили гніздо прямо над входом саме в цей дім, здається природнім.